Марія Овдієнко

Про науковість краєзнавства

Краєзнавство – специфічна наукова галузь знань про край. Якщо «чистий» історик досліджує окремі теоретичні чи практичні питання, то краєзнавець – переважно комплексно вивчає певний регіон. 

Тепер, коли стали доступними архівні джерела, краєзнавчі книжки з’являються масово. Відомий факт виходу в світ 7-томної праці про одне західноукраїнське село. Проте досі поміж досліджень чимало примітивних, без наукового інструментарію, з неточним датуванням, перекручуванням фактів, довільним трактуванням подій тощо. Це й не дивно, адже  найчастіше краєзнавці – ентузіасти-самоучки. Щоправда, ВНЗ України почали готувати професійних фахівців цієї галузі, а краєзнавчі дослідження тепер часом здійснюють і кандидати, й доктори наук, і академіки, що засвідчив, зокрема, цьогорічний з’їзд Національної спілки краєзнавців України.

Не цурається цієї теми і газета «Старий центр». Та її підхід до краєзнавства часом спантеличує. Публікації цьогорічного краєзнавчого конкурсу мене здивували. Це були літературні жанри: ліричні етюди, авторські ремінісценції, настроєві відрухи людських душ, але не краєзнавство. Вочевидь характер публікацій продиктовано редакційною політикою. Але ж це профанація питання! Краєзнавчий конкурс – публічна арена для дослідників, яка вимагає бодай певного наукового рівня і газетної площі, породжує зацікавленість читачів…

Не бракує на сторінках газети й інтернетних «краєзнавчих матеріалів», у які вмонтовано одне-два речення, «прив’язані» до нашого регіону.

У вересневому інтерв’ю автор книжки «Про золоту очеретину» (треба б: «Золота очеретина», видання друге, перероблене й доповнене) В. М. Гузій  називає краєзнавство нижчою формою дослідництва. Тимчасом його книжка – типова краєзнавча. Під дефініцію власне наукового дослідження вона не підходить ні тематично, ні через хиби, характерні для краєзнавчих книжок, написаних не фаховими істориками, а людьми інших професій. (Навіть «охрещення» козелецькою районною газетою В. М. Гузія доктором історичних наук не додало книжці науковості). Наведу приклад. В. М. Гузій ідентифікує індоєвропейців з аріями, а кінські поховання Рожівки та Літок – з арійською традицією (с. 12 – 13). Незаперечний авторитет у царині мовознавчої науки професор К. М. Тищенко, відповідаючи авторам  розрекламованого телефільму про ДНК українців, зокрема, пише: «…індоєвропейські мови не тотожні мовам аріїв (а індоєвропейці не тотожні арійцям. – М. О.): офіційний лінгвістичний термін «арійські мови» – лише інша назва індоіранської групи індоєвропейських мов» («Український тиждень», № 46, 2012 р., с. 59).  «Науковість» Гузійового твердження: «арії були казковими кентаврами цивілізації вершників», «арії – це люди-коні» й т. і коментувати не буду.  Гадаю,в майбутньому краєзнавство може стати підрозділом фундаментальної науки, або, залишившись у сучасному статусі, зіпреться на  глибоко науковий ґрунт. Цю надію дають поодинокі молоді історики, які вже пишуть краєзнавчі праці.

 

Марія Овдієнко, старший науковий працівник Броварського краєзнавчого музею.